|
Павло Тичина
Чуття єдиої
родини
Глибинним будучи
і пружним,
чужим і чуждим рідних
бродів,
я володію
арко-дужним
перевисанням до
народів.
Воно в мені таке
могутнє,
і на стількох стоїть
підпорах!
Поцілиш блиском-громом в
сутнє,
і чути: другий грім у
горах...
А другий грім -
другим ще далі
гримкоче, хоче та
радіє,
що поміж націй міст із
сталі,
що міжнародна дружба
діє.
І ось тут сам,
прогримкотівши,
стаєш ясним в своїм розвої,-
як доброго здоров’я пивши
коло
криниці степової.
Ой пивши, пивши
ще й утершись -
без попереджень, без
умови,-
в послідньому вбачаєш
першість,
як до чужої прийдеш
мови.
До мови
доторкнешся - м’якше
м’яких вона тобі
здається.
Хай слово мовлено інакше
-
та суть в нім наша
зостається.
Спочатку так:
немов підкова
в руках у тебе гнеться
бідна,
а потім раптом - мова!
мова!
Чужа - звучить мені, як
рідна.
Бо то не просто
мова, звуки,
не словникові холодини
-
в них чути труд, і піт, і
муки,
чуття єдиної родини.
В них ліс шумить
і пахне квітка,
хвилюють радощі
народні.
Одна в них спільна чути
нитка
від давнини і по
сьогодні.
І позичаєш тую
мову
в свою - чудову,
пребагату.
А все знаходить це
основу
у силі
пролетаріату. | 
